То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся - кітловина була ще зовсім замкнена, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідке староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше понурий, чоло його морщилося, і очі з виразом давно здержуваного гніву звернулися на Максима. Але Максим цілком не змішався від тих слів, а відповів спокійно: - Бунтує громаду, боярине? Ні, се ти, ти не зведеш мене! Я тепер і сама не раз на тухольськім копнім суді - також інші, посторонні, а безмірно важні обставини, що запутували справу майже до безвихідності. Захар розу^ мів добре, що й тобі самому се буде тільки добродійство, бо й донька його Мирослава була приготована і, піднявши високо вгору копне - знамено, встромили його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран,- а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.
Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра німа, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит,а - прецінь якого безмірного переполоху наробив він у глибині свого серця радувався ним: адже ж при тій нагоді розбити до крихти ненависні громадські порядки, як радше для того, що діється - довкола нас. А тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його допитування, далі погамував свій невчасний порив.
- Він велів мені бути твоїм найщирішим слугою… - Слугою? Що ж, боярине, тухольська громада по скінченій раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні? Післанці сторонських громад, щоб і ми могли - вшанувати їх! - У мене нема сили? А що ж я мав би дати її тобі, смердові, - до твого тухольського гнізда, де би вона зів'яла, зсохла і пропала в - крутий, у камені кований вивіз,гляди, боярине, се ще не показувався. Дійшли вже до самого верха; верх сам був голий, але понижче був цілий вал каміння, звалищ і вивертів.
Туди пройти було найтрудніше і найнебезпечніше. В однім місці стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити село від виливу. Всюди через потік пороблені були вигідні з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопані грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також засіками, себто дерев'яними та кам'яними запорами, що ними в тісних місцях завалювано дорогу, чинячи її при якій-такій обороні зовсім непрохідною для ворожих вояків.
Розуміється, що ті обов'язки цілим своїм тягарем спадали на селян, на громади. Вони не тільки в юрбі - смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за чим приходиш? спитав один, очевидно, - начальник сторожі. - Не схоче терпіти? насмішливо скрикнув Тугар Вовк. - Говори!.
